Ми вільні
Я б хотіла жити в шістдесятих.
Я була б хіпі у довгій спідниці і з червоною квіткою в волоссі. Я б була мандруючим музикантом і жила б у трейлері. Подорожувала би світом з єдиною найкращою людиною. Співала, курила траву, пила вино і жила б найщасливішим життям.
Я б хотіла жити в шістдесятих.
Щоб слухати вініл. Це смачне пошаркування. Купляти пластинки зі студії EMA. І ходити поруч з Abbey Road. Щоб бачити небо шістдесятих, щоб вдихати сморід міста шістдесятих. Щоб не було інтернету і цих грьобаних соціальних мереж, щоб навіть телефону не було. Просто аби цінувати кожну хвилину з людиною наодинці і не відкладати важливі розмови.
Щоб підспівувати на концертах Джону Леннону і протестувати проти арешту Джона Сінклера. «Ну рєбятки, ну два косячки всього! Ну майте ж совість. Тут вбивають, ґвалтують, членують і четвертують, а ви за два косячки в тюрягу запаковуєте живу людину!».
Щоб жити таке життя, за яке не соромно померти від СНІДу.
І ви спитаєте: «А що заважає жити таким життям зараз?» А, нічого. Насправді, нічогісінько. Ми живемо там, де для нас є наша особлива людина. Бог не плював на карту часу. Він хотів, щоб ніхто не був одиноким і половинчастим, щоб всі могли любити. Ким би я була в шістедесятих без тебе? Я там, де маю бути... Моє місце поруч з тобою. А коли ми разом, то можемо все. Жити в шістдесятих і слухати вініл, і давай рванем в Лондон ходити поруч з Еббі Роуд? А потім в Нью-Йорк на Стравберрі філдз? Нас же ніде нічого не тримає. МИ ВІЛЬНІ ОДИН У ОДНОМУ.